Ретроспективна виставка живопису, що експонується в музеї «Кам’яниця київського війта», знайомить з малярським доробком заслуженого архітектора України, члена-кореспондента Академії архітектури  України, члена Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, члена міжнародної організації ІКОМОС, лауреата  премії імені І.В.Моргілевського Юрія Лосицького. В його портфоліо – реконструкція зруйнованих есересерівським режимом у 1930-х роках Михайлівського Золотоверхого собору і церкви Різдва Христового на Подолі.  Збудовану ним Церкву св. Миколая на воді залюбки малюють художники, а споруджені ним у співавторстві пам’ятники Ярославу Мудрому,  княгині Ользі, Петру Сагайдачному, Шолом-Алейхему друкують на сувенірних листівках. Його реставраційний доробок включає з десяток поважних пам’яток культури як світських, так і сакральних, на зразок  Миколаївської  церкви Покровського монастиря або Казанської церкви Флорівської обителі.

Нинішній вернісаж залишає тріумфи Лосицького-зодчого, Лосицького-реставратора за межами свого поля, фокусуючись на іншій грані таланту митця, яка відома значно менше. Експозиція представляє Юрія Георгійовича майстром палітри.

Архітектор, що малює, не дивина. Очевидно, сама специфіка професії робить зодчого чутливим і вразливим для краси, змушує його братися за пензель. Бо з чого ще можна так надихнутися логікою доцільності, торжеством гармонії раціонального і чуттєвого, як не спостерігаючи природу в її божественній досконалості.

Виставка переконує, що територією жанрового самовизначення Лосицького – є пейзаж. Причому міських краєвидів з площами, вулицями, розгонистою забудовою, здавалося, природних для будівничого, практично немає, за виключенням хіба що кількох зразків («Порич. Хорватія», «Євпаторія»). Натомість архітектурний мотив швидше нагадує «портрети» взятих крупним планом об’єктів – фортець, мурованих і дерев’яних храмів, облуплених повсякденням сучасних осель, або й таких, що вже перестали бути, відійшовши у інші виміри («Будинок на Подолі, якого немає»). Причому протагоністами написаних художником «облич» часто-густо виступають унікальні зразки вітчизняної сакральної і оборонної архітектури Київщини, Чернігівщини, Поділля: («Собор Бориса і Гліба в Чернігові», «Церква-фортеця в Сутківцях», «Церква св. Онуфрія в Липовому Скитку» та ін.).  Змальовані в реалістичному ключі, їх образи у кожному окремому випадку переконують предметною конкретністю, матеріальністю, яку відчуваєш майже фізично. Йдеться не про документальну точність. Враження ґрунтується на органічному розумінні автором архітектоніки споруд. Художник вміло передає спокійний ритм архітектурних форм, розмірене чергування мас, благородство пропорцій і сувору велич. На картинах митця кам’яні маси ростуть, як старі дерева, вбираючи корінням тьму часів хронічно турбулентної людської історії. Зібрані у стислому просторі виставкового залу, вони нагадують галерею портретів предків у замку родовитого дворянина. Біля кожного варто зупинитися, вдивитися, щоб відчути і себе власником шляхетного спадку, а всіх, позбавлених цього скарбу, людьми без родословної, які нізвідки прийшли і в нікуди підуть.

Живописний простір виставки свідчить художника, що володіє чималим арсеналом виражальних засобів. Його малюнок і лінія впевнені, тотожні реальній твердості зображуваної архітектури, дотики пензля пружні, мазок рішучий і шорсткий. Компонування, барви і освітлення підпорядковуються створенню образів у зовнішніх ознаках часу, чи йдеться про оповиту сонячними одсвітами багатоповерхівку на рідній йому Спаській вулиці, а чи про храми, вкриті віковою  патиною, коли навіть біле поле стіни не виглядає нудним чи одноманітним, а грає півтінями нерівностей, шерхлості, старих червоточин і подряпин.

Чималу частину представлених на виставці робіт і сюжетно, і живописно можна об’єднати у серію «Дача». Прості і буденні «дачні» мотиви позбавлені ретельної «картинності», для них характерні безпосередність і живість сприйняття. Користуючись прийомами пленерного живопису, автор розглядає життя природи майже впритул, досягаючи подекуди імпресіоністичних ефектів. Його колористичний темперамент особливо виразний у зображенні мотивів зрілого літа. Пишнота і барокова розкіш літньої зелені, природа у часі своїх щедрот і розквіту, очевидно, мають для нього притягальну силу, і він знаходить яскраві, соковиті і свіжі барви для досягнення експресії вираження, не раз вдаючись до взаємодії контрастних  кольорових мас. А вміле поєднання теплих і холодних тонів надає живописній поверхні особливої прозорості і світлоносності, змушує «вібрувати» світлоповітряне середовище. Образний ефект підсилює  нерівність фактури і динамічна манера письма, що наповнюють картинну площину пружним рухом, життєвою енергією, биттям біопульсу автора. Особливо це відчувається у зображенні природи у стані сезонних змін («Весна на дачі»,  «Рання весна», «Під Києвом»).

У домінуючому мажорно-радісному ритмі, в погідному настрої переважної більшості робіт мелодія смутку, тихої печалі, яка бринить в окремих мотивах, лише підсилює основну інтонацію. У картині «Латаття» зачаровує  атмосфера туманного надвечір’я з примхливістю сутінкових тіней, насичених кольоровими рефлексами. Меланхолійним спокоєм, вологою паволокою парує спекотний день у картині «Озеро в Глевасі». Матово-похмуру тінь відкидає кам’яний хрест на однойменній картині, занурюючи глядача у таїну архаїчних пластів культури.

У змалюванні природи властива художнику реалістична манера письма не раз набуває романтичного звучання. При цьому виконання окремих робіт часом  наближається до техніки «бріо», коли зблизька бачиш лише лінії і плями, а на відстані  виступає тремтлива натура («На дачі», «Піони»).

Звертає увагу,  що художник віддає перевагу мотивам «чистої природи», яку трактує самоцінним джерелом гармонії і краси, а не середовищем проживання людей. Як і геніального Густава Клімта, його не надихає людська присутність навіть у вигляді стафажу. Людина незримо вгадується в його творчості лише через рукотворні об’єкти, що сигналізують про обжитість зображуваного ним світу.

Виставка експонується в непростий час. Війна дала новий напрямок  країні, людям, їх долям, почуттям і оцінкам. Але точно не відбила охоту насолоджуватись малярством. Незважаючи на блекаут, шанувальники живопису  з ліхтариками знаходять спосіб одержувати інтелектуальні і естетичні враження, давати свої визначення творам мистецтва. І це якнайкраще  свідчить про незбориму силу духу українців.

Оксана Фісун