Володимир Сікорський – перший директор
заповідника «Стародавній Київ»
У цьому такому важкому для України 2022 році за викликами війни якось не згадалось, що Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» перейшов рубіж свого 35-річчя. Слушна дата, аби згадати добрим словом тих, хто закладав перший камінь. Таких, зазвичай, з часом тільки більшає, і декого через вічні дефіцити ефірного часу, паперу, фінансів і врешті вдячної пам’яті просто перестають згадувати.
У нашому випадку біля джерел заповідника «Стародавній Київ» стояв його перший директор Володимир Олександрович Сікорський – архітектор, лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка, фундатор 2-х заповідників-музеїв просто неба в Ужгороді і Києві, ентузіаст і звитяжець музейної справи. Про нього, людину в усіх відношеннях непересічну, і хотілося б згадати у ювілейний рік.
Народився В.О.Сікорський в м.Кіровограді в 1924 р., зі слів дружини, В.М.Сікорської, у любові та доброті, в хаті під соломою, низькій і напівтемній, але сповненій сонячної радості, спокою і аромату квітів, висаджених у маленькому затишному дворику.
На долю його покоління випало пережити випробування Великою Вітчизняною війною. Сімнадцятирічним заскочила його окупація. Три роки жив під німцями в рідному місті, працював маляром на фірмі “Autounion”. З 1944 по 1947 служив у лавах Радянської Армії, воював. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 травня 1945 р. гвардії сержант В.Сікорський був нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною”. Про події цих років розповідав завжди з властивим йому гумором. Молодечу безстрашність і зухвальство він зберіг і в пенсійному віці. А його вміння побачити в житті кумедне додавало снаги переборювати труднощі всім, хто працював поруч.
Вищу освіту почав здобувати в Кіровограді. У 1947 р. вступив до місцевого педінституту на фізико-математичний факультет. За рік Сікорський вступив на архітектурне відділення Київського державного художнього інституту. З дипломом “архітектора-художника” повернувся до рідного міста, де з 1954 р. працював у техбюро Кіровоградського облвідділу будівництва і архітектури, в управлінні головного архітектора Кіровограда. Набував досвід. Пробував сили. Проектував. Унатурював. За проектами В.Сікорського в місті побудовано дитячу бібліотеку ім. А.Г.Гайдара, будинок Кіровоградського обкому КПУ, Каскадний сквер по вул. Яна Тоомпа.
Професійна кар’єра Сікорського складалася, на диво, стрімко і “самопихом”. Уже в 1961р. його призначено на посаду головного архітектора м.Ужгорода. За рік по тому і до 1969 р. бачимо Сікорського начальником Закарпатського облвідділу у справах будівництва і архітектури.
Володимир Олександрович був “теплою” людиною, а творчість була провідником цієї теплоти. Сам мав трьох дітей і до чужих не був байдужим. Серед його проектів бачимо два, адресованих малечі: дитячої залізничної дороги в м. Ужгороді та комплексу архітектурних споруд для піонертабору праці й відпочинку в с. Буштино Закарпатської області.
За участю Сікорського на Закарпатті постало кілька пам’ятників, що ввійшли до першого довідника пам’яток загальносоюзного, республіканського і місцевого значення “Памятники истории и культуры Украинской ССР” (К., 1987). Зокрема – пам’ятник Леніну в м. Ужгороді (ск. М.Вронський, А.Олійник; арх. В.Сікорський), меморіальний комплекс “Пагорб Слави” там таки з гранітною вертикальною стелою під шестиметровою аркою і 15-метровим бетонним обеліском (арх. А.Загорелла, В.Сікорський; інж. С.Юсов) та меморіал загиблим воїнам у м. Берегово Закарпатської обл. у вигляді чотиригранного одинадцятиметрового обеліска з андезіта (арх. В.Сікорський).
У 1969 р. В.Сікорського запрошують до Києва. Після піврічного завідування відділом охорони пам’яток “Українського товариства охорони пам’яток історії і культури” він заступив на посаду директора Державного музею народної архітектури і побуту УРСР. Призначення це не було випадковим. Ще в студентські роки Сікорський був учасником експедицій по виявленню, обстеженню та обліку архітектурних пам’яток Полтавщини, зокрема храмів в Сорочинцях, Диканьці, Лютеньках. Згодом очолював подібні експедиції в Тернопільську, Харківську і Київську області. Працюючи в Ужгороді Володимир Олександрович зініціював, а потім брав участь у створенні в місті “Музею народної архітектури і етнографії Закарпатської області”. Розпочавши у 1964 р. зі встановлення кількох архітектурних пам’яток, Сікорський за 2-3 роки планував завершити створення експозиційної основи музею. І справді, за три роки тут було змонтовано 8 унікальних дерев’яних споруд і перевезено та підготовлено до монтажу ще 6. Відкриті для огляду пам’ятки представляли будівельну культуру Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини. У повному обсязі музей відкрився у 1972 р. на Замковій горі при Закарпатському краєзнавчому музеї і обіймав територію в 3,5 га.
Ще в 1968 р. з частково реалізованим проектом закарпатського музею ознайомились члени урядової делегації на чолі з головою Ради Міністрів УРСР В.В.Щербицьким. Вочевидь експеримент переконав. Відповідальна і цікава пропозиція розгорнути проектно-вишукувальні роботи по створенню загальноукраїнського скансену, що надійшла невдовзі зі столиці, відкривала нове поле діяльності, нові масштаби творчості. В.Сікорський погодився одразу. Надихався міжнародною практикою музейного будівництва, озираючись на класичні взірці, на кшталт скансену в Стокгольмі. Задля втілення цієї мрії В.Сікорський зумів залучити до роботи поважних науковців: академіка АНУ К.Гуслистого, докторів мистецтвознавства В.Самойловича і Г.Логвина, доктора архітектури. Хохла Ю.Ф., кандидатів архітектури П. Юрченка, П.Приходька, В.Орєхова, М. Потіпаку та ін. Не в останню чергу успішний фінал зумовили оптимальні умови і необхідні обсяги фінансування музейного будівництва, забезпечені пам’яткоохоронцем з багаторічним досвідом П.Т.Троньком.
Уже за 2 тижні після вступу на посаду В.Сікорський зробив першу програмну доповідь про майбутній музей на урядовому засіданні. Експозиційна зона мала представити Менше як за півроку колектив КИЇВНДІГРАДу під керівництвом канд. архітектури В.І.Зарецького виконав форпроект музею. У липні 1976 музей було представлено повному складу тодішнього політбюро на чолі з першим секретарем ЦК КПУ В.Щербицьким, які прибули на 13 ікарусах і впродовж 4,5 годин знайомились з житлами, костюмами, ремеслами шести історико-архітектурних регіонів: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат та Півдня України, визнавши врешті музей ефективнішим за всі засоби пропаганди. Цікаво, що тоді музейники засадили ціле поле житом для укриття солом’яних стріх відроджуваних хат-експонатів. І це жито вигнало, про що свідчать світлини, вище людського зросту, зосібна зросту В.Щербицького і його партекскорту.
Переможне утвердження музею розпочалося мало не з його відкриття 9 липня 1976 р. за участю тодішнього голови Київської міськради Гусєва. У 1977 р. на базі музею пройшов Всесоюзний з’їзд музейників з імплементації досвіду створення подібних музеїв на всьому обширі СРСР. Науковою радою міністерства культури СРСР Державний музей народної архітектури і побуту Української РСР було визнано флагманом музеїв просто неба у межах Радянського Союзу. У столичній музейній мережі за науково-культурним потенціалом він посів третє місце, після державних заповідників Софії і Лаври.
Після звільнення з посади директора музею в Пирогово В.Сікорський повернувся до Ужгорода і з серпня 1977 до виходу на пенсію в жовтні 1984р. працював начальником відділу у справах будівництва й архітектури Закарпатського облвиконкому.
Моє знайомство з Володимиром Олександровичем сталося у 1985 р., коли він вирішив поділитися своїм адміністративним досвідом і професійними знаннями, влаштувавшись на скромну посаду техніка в Київський музей Лесі Українки. Для таких діяльних натур споглядальний образ життя пенсіонера був просто неприйнятним. Навіть фізіологічно. Його внутрішня екологічна рівновага подібно рівновазі заведеної дзиґи, потребувала енергії обертання.
Саме в цей час, він активно починає просувати ідею створення Державного історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ” в історичному осерді Києва. Ідея не була новою. Про необхідність захисту об’єктів культурної спадщини у київському середмісті говорили впродовж попередніх 10 років, проте затверджений у 1986 р. новий генеральний план розвитку міста навіть натяку не містив про таке утворення. Впродовж 1986-87 рр. Сікорський активно займався підготовкою необхідних рішень по створенню заповідника та нормативних документів його діяльності. Заповідник він трактував, з одного боку, як «територіально-історичну субстанцію, тобто ту частину історичного центру Києва з комплексом пам’яток історії і культури, що оголошена заповідною і життєздатна існувати в сучасній міській структурі», а з другого, як дирекцію – установу, що здійснює адміністративно-організаційні функції у збереженні та охороні пам’яток, у вивченні історико-архітектурного середовища, у реставрації та відновленні пам’яток історії і культури, у сприянні їх доцільному використанню в інтересах науки і культури.
Життя наймолодшого на той час київського заповідника започаткувала історична Постанова Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987 за № 183 «Про оголошення комплексу пам’яток історичного центру м. Києва державним історико-архітектурним заповідником «Стародавній Київ». А у вересні того ж року Сікорський був призначений директором цього новоствореного пам’яткоохоронного закладу. Впродовж двох років керівництва (звільнений у жовтні 1989) доклав чимало зусиль для встановлення обґрунтованих меж території заповідника, що мав охоплювати частину Верхнього міста (місто Володимира, Ярослава, Ізяслава) та історичний Поділ від пам’ятника Магдебурзькому праву і до вул. Ратманської – тобто ту частину історичного центру Києва, де була зосереджена левова частка архітектурних пам’яток історії і культури, що потребували збереження і охорони. Ці межі були погоджені і схвалені Міністерством культури УРСР, Академією наук УРСР, Українським товариством охорони пам’яток історії і культури в 1988 р. Проголошення статусу заповідної недоторканості для такої привабливої для будівельників та інвесторів території міста спричинило опір з боку адміністративно-господарського апарату. З-під бюрократичного сукна витягалися проекти п’ятнадцятирічної давності, зокрема, “Парку-музею “Древній Київ”, що включав територію міста Володимира, урочища Гончарі-Кожум’яки та Андріївського узвозу аж до Червоної (тепер Контрактової) площі, або лобіювалася ідея створення самостійного заповідника “Києво-Могилянська академія”. В разі втілення цих ідей «Стародавньому Києву» залишалося б задовольнятися землями від Контрактової (тоді Червоної) площі до Дніпра та від Поштової площі без її включення до вул. Верхній Вал з вилученням кварталів Києво-Могилянської академії. Ця веремія мала на меті нейтралізувати чинність пам’яткоохоронного законодавства на території, яку планували бульдозерно “довести до кондиції” старателі потужної золотої жили забудови історичного центру Києва. Достатньо сказати, що тоді, в 1988 р., в урочищах Гончарі-Кожум’яки “живими” лишалося 26 будинків, бо 202 автентичні споруди були знесені впродовж попередніх 5 років. Дві пам’ятки по вул. Гончарній, 12 і 13 були врятовані працівниками заповідника фактично живосилом. Натомість швидко зводилися новобудови на зразок будинку для службовців київської в’язниці на вул. Воздвиженській.
Задаючись питанням, чому безкарно нищиться народна власність, Сікорський апелював до міжнародного досвіду, зокрема до реконструкції старого району Марцани в Берліні, де із західною скрупульозністю підрахували, що відновлення строї забудови обійдеться дешевше, ніж знос і нове будівництво. Врахували німці і те, що збереження історичного обличчя міст зміцнює прив’язаність мешканців і до місця проживання, і до батьківщини в цілому. Гідні приклади для наслідування можна було знайти і на рідному терені. У той час, коли столичні чиновники намагалися урізати територію заповідника “Стародавній Київ”, львівський міськвиконком звернувся в РМ УРСР з проханням розширити майже в 5 разів межі свого історико-архітектурного заповідника, що займав тоді площу 120 га.
Прихильник наступальної стратегії, Сікорський використовував будь-яку трибуну для упередження непоправних містобудівних помилок, на кшталт освячених генеральним планом розвитку Києва перетворення літописної вулиці Боричів Тік на 4-рядну транзитну автомагістраль або протягання скляних галерей метрополітену над вулицями Верхній і Нижній Вал на висоті 25 м. (вище церков і дзвіниць). Одним із перших Володимир Олександрович заговорив про загрозу підтоплення старого Подолу підземними водами, звернувши увагу на безвідповідальне затягування Головкиївпроектом проведення комплексних гідрогеологічних вишукувань у небезпечних районах і розробки проектних рішень для вжиття заходів по врятуванню старої забудови в межах заповідника.
Підкреслюючи неефективність тодішньої системи охорони археологічної спадщини, особливо на заповідних ділянках, запланованих під будівництво, з недослідженими чи недостатньо дослідженими культурними шарами, Сікорський ініціював створення координаційного центру у складі: міської планової комісії, управління капітального будівництва міськвиконкому, Головкиївпроекту, заповідника “Стародавній Київ”, Інституту археології та Головного управління культури, який би забезпечував дотримання пам’яткоохоронних вимог до будівельного освоєння заповідних територій з обов’язковим проведенням попередніх археологічних досліджень і архітектурно-планувальних робіт, зі збереженням “голубої лінії” забудови, визначеної архітектурними ансамблями, що історично склалися в кожному окремому заповідному кварталі чи вулиці.
Сікорський виступав проти перебудови довоєнного Хрещатика, пропонуючи спрямувати зекономлені гроші на реставрацію пам’яток. Одним словом, його професіоналізм і загальна культура були тією мембраною, що робила його вразливим до будь-яких проявів безпам’ятства, нігілізму чи байдужості у відношенні до культурного спадку і, водночас, реактивним у протистоянні беззаконню.
Як особистість В.Сікорський був вираженим екстравертом, тобто людиною відкритою, товариською, доброзичливо-приязною і загалом щасливою. Позитивна психоенергетика відчувалася з перших хвилин знайомства і легко знімала психологічний бар’єр напруження, настороженості, що завжди існує між малознайомими людьми. У його присутності починали проглядати “справжні”, незапавутинені звичною рольовою машкарою обличчя.
Він не був людиною управлінського ґатунку, яких зазвичай бачимо у директорських кріслах. Як не парадоксально, але, сформувавшись в умовах адміністративно-командної системи, він не визнавав авторитарного кабінетного керівництва. Його авторитет ґрунтувався на відповідності особи посаді і не потребував ні ієрархічних видимостей із суворим регламентом аудієнцій, ні штучних дистанцій із зонами недоступності й церберами-секретарками. Навпаки, завжди відкритий кожному співробітнику, завжди готовий підтримати будь-яку цікаву ідею, і не просто підтримати, а й захопитися нею. Його частіше можна було знайти серед співробітників у відділах заповідника, на його території. Причому не гребував ніякою роботою. При необхідності ставав вантажником, чорноробом. Пригадується епопея створення однієї з перших виставок заповідника “Втрачені пам’ятки Києва”. Задум виставки підказав відомий київський краєзнавець С.І.Білокінь (нині Герой України). Саме тоді, у 1987-1988рр., розбуджена громадськість колишніх союзних республік здобувалася на гнівні інвективи-вироки наслідкам більшовицького терору, зокрема у царині національної архітектурної спадщини. Резонансним на Україні став вихід у 1987р. у Нью-Йорку альбому Тита Геврика “Знищені пам’ятки Києва”. Експозиційний задум першої такого роду київської виставки передбачав не просто щемний відеоряд втраченого культурного спадку української столиці, але оприлюднення цинічних документів, що мотивували і санкціонували цей вандалізм. Співробітники працювали в архівах, збирали речові пам’ятки. Бракувало музейних предметів. Фонди заповідника як такі перебували у зародковому стані. Але багато документів, звісно у копіях, були показані вперше. Тематиці виставки відповідало виділене приміщення – парадний зал другого поверху незадовго до цього відреставрованої пам’ятки класицистичної архітектури – будинку Стрільбицького (Покровська, 5), що на власних стінах відчув карколомність радянської епохи. Не було виставкового обладнання. Не вистачало коштів на організаційні заходи. Брак коштів надолужували ентузіазмом. Художником-експозиціонером без відриву від директорських функцій став Володимир Олександрович. Під його наглядом співробітники експозиційного відділу самі різали рамочки, скло, паспарту, збивали подіуми, клеїли симпатичні дрібнички на кшталт характерних для київських фасадів номерів будинків тощо. Виставка стала продуктом справді колективної творчості, коли ідеї народжувалися і приймалися чи відкидалися притьмом в процесі роботи. Мала розголос, було багато відвідувачів, у тому числі пам’яткоохоронців.
Колектив заповідника, що виживав на бюджетній капанині, за визначенням самого Сікорського, складався частково з фанатиків, частково з тих, хто не знайшов іншої роботи. У перший рік не було ні приміщення, ні обладнання. До всіх негараздів додалася ще й пожежа за вини сусідського кафе, яка привела в непридатний стан половину приміщень по вул. Братській, 7 (перша адреса ДІАЗ), майже на півроку залишила установу без освітлення і опалення. Узвич проблеми вирішувалися в творчих дискусіях, інколи дуже високої емоційної напруги. У цьому зашкаленні емоцій (з одного боку, через байдужість Сікорського до субординації, з другого, через прикру відсутність у декого внутрішніх запобіжників), у цій розкутості й свободі у відстоюванні свого бачення була певна продуктивність. Не так у плані знаходження компромісу, як в плані підтримки здорового тонусу творчого колективу. Будь-хто із іскрою небайдужого зацікавленого ставлення до спільної справи мав можливість відчути цю справу власною територією. Це об’єднувало, дисциплінувало, мобілізовувало, піднімало планку критичної самооцінки, а разом і налаштовувало шукати спільний знаменник із дуже несхожими людьми, що волею обставин (і Сікорського!) зібралися на одній “виробничій території”. Звичайно, знаходились і фрондуючі – хтось заради честолюбної самореалізації, хтось з корисливих міркувань. Проте за всіх умов Володимир Олександрович не втрачав віру в синергетику колективу. Честь і порядність були йому притаманні як по відношенню до своїх обов’язків, так і стосовно інших людей.
Після звільнення Сікорського спільнота «Стародавнього Києва» одного за одним втратила своїх кращих працівників. Об’єктивна реальність і надалі по-своєму коригувала співвідношення фанатиків і тих, хто не знайшов іншого застосування своїм здібностям. Але життя не зупинилося. Незважаючи на втрату юридичної самостійності, заповідник і сьогодні продовжує здійснювати пам’яткоохоронні функції в іншому адміністративно-організаційному форматі. Переконана, це – заслуга його першого директора, який мав харизму закладати у розпочату ним справу потенціал до саморозвитку.
Наостанок скажу, що в тріаді-характеристиці справжнього мужчини «дім, дерево, син» Сікорський виконав всі три настанови в прямому сенсі: і сина викохав, і стіни батьківської мазанки підняв під залізний дах, і тополю власноруч посадив у садибі музею етнографії і побуту. Окрім музеїв і проектів різних будівель, він залишив по собі елегантні витончені пейзажі, психологічно переконливі портрети, численні шкіци і начерки у різних техніках. Де б не бував, майже на ходу робив зарисовки церков, палаців, інтер’єрів. Почував себе щасливим лише з олівцем в руках. Але процес творчості не тільки дає найвищу насолоду, він і виснажує. Гірко думати, що людина, яка так багато зробила для суспільства, в останні роки життя часом не мала коштів на життєво необхідні ліки. Проте закінчити хочеться на оптимістичній ноті. Життя В.Сікорського, що став, за визначенням редактора одного з журналів, «батьком українських скансенів», було прожите не даремно.
2022 рік Оксана Фісун,
засл. працівник культури України